СКАРБИ ЗЕМЛІ КИЇВСЬКОЇ, або СЮРПРИЗИ,
ВИЯВЛЕНІ ПІД ЧАС ЗЕМЛЕВПОРЯДНИХ РОБІТ   

     В кінці ХVІІІ століття Київ поділявся на 4 адміністративні частини: Печерськ, Верхнє місто, Поділ та Плоска слобода (місцевість між сучасним Житнім ринком та Куренівкою). У 1­й половині XIX ст. до складу міста були включені села Куренівка, Пріорка та ін. Тоді ж почала виділятися головна вулиця Хрещатик. Завдяки швидкій забудові міста незабаром виділилися ще дві його частини — Палацова (Липки) і Либідська (Новобудови). У 1811 р. сталася катастрофічна пожежа на Подолі, де розміщувалося 2/3 будинків міста, тому наступного 1812 р. був затверджений новий план забудови Подолу, в основу якого було покладено проект архітектора В.І. Гесте. Цей план передбачав ліквідацію радіальної системи розташування вулиць і прокладку взаємно пересічних прямих вулиць. Відповідно до затвердженого 7 (19) січня 1834 р. спеціального положення Київ мав забудовуватися кам’яними будинками, а замість звивистих та вузьких вулиць прокладалися прямі та широкі. Генеральний план забудови Києва, складений в 1837 році під керівництвом архітектора В.І. Беретті, передбачав об’єднання Печерська, Подолу і Верхнього міста в єдине ціле. 

       У цей період на території міста Києва активно велися землевпорядні роботи, які для багатьох робітників­-землевпорядників не обійшлися без сюрпризів. У різних районах столиці України — Подолі, Куренівці, Дитинці, Печерську, Лук’янівці та Центральній частині міста землевпорядники випадково виявляли скарби з монетами та коштовностями, датовані різними періодами історії міста. Більшість землевпорядників не віддавали монети і коштовності поліцейській владі міста, як зобов’язувало розпорядження Імператорської археологічної комісії, створеної у 1852 р., а виносили їх на базар, здавали скупникам або дарували своїм знайомим. Так, у 1876 р. в районі впадіння Глибочицького струмка в Почайну, в урочищі Оболонь, в садибі Магурина на глибині близько 2 метрів від сучасної поверхні ґрунту був знайдений скарб — близько 200 мідних римських монет. Землевпорядники продали монети зі скарбу. 59 екземплярів монет з вищезгаданого скарбу потрапили до київського археолога та любителя старовини Костянтина Болсуновського, який визначив, що хронологічно скарб мав дві окремі частини. Першу становили монети початку ІV ст. центрального римського карбування; другу частину — монети, карбовані в малоазійському місті Антіохії Пісідійській в середині III ст.
Друга частина скарбу відрізнялася від переважної більшості інших подібних схованок і окремих знахідок римських монет на східнослов’янських землях, адже малоазійські монети III ст. становлять надзвичайну рідкість. Хронологічний діапазон монет — лише близько 30 років; якщо ж взяти основну масу монет (40 екземплярів з 44), то проміжок часу скорочується вдвічі. Переважна більшість антіохійських монет — 28 екземплярів належала періоду Волюзіана Гала — імператора, який самостійно взагалі ніколи не царював і був лише співправителем свого батька Требоніана Гала. Монети Волюзіана Гала являють собою досить значну рідкість. На їх аверсі зображено бюст імператора Волюзіана у плащі та променистій короні. На реверсі — прапор між двома знаками. Найімовірніше, у такій великій кількості монети Волюзіана Гала, до того ж карбовані лише в Антіохії Пісідійській, були здобуті відразу після їх випуску до обігу та поблизу від місця їх карбування.
Пізніший час в Пісідійській частині скарбу представлений лише кількома монетами Еміліана та Галлієна. Незначна кількість монет Галлієна (7 екземплярів) при відносній тривалості його царювання (253­-268 рр.) наводить на думку, що вищезгадана частина скарбу була вивезена з Малої Азії за часів правління саме цього імператора. В середині III ст. північно­причорноморські племена здійснили кілька морських походів проти малоазійських володінь Римської імперії. Зокрема, в 264 р. «скіфи» увірвалися вглиб Малої Азії — аж до Каппадокії, захопили там низку міст (можливо, серед них була й Антіохія), а далі вийшли до Віфінського узбережжя. Імовірно, саме тоді одним з учасників походу і були вивезені монети, що становили Пісідійську частину Оболонського скарбу. Таким чином, Оболонський скарб відобразив історію не торгівлі східних слов’ян з Римом, як переважна більшість інших знахідок римських монет, а воєнно­політичних сутичок населення Київщини з римлянами, в процесі яких воно разом з іншими племенами Північного Причорномор’я проникало вглиб римських володінь.

       Найбільший скарб з римськими монетами було знайдено у 70-­ті рр. ХІХ ст. поблизу Дитинця на Львівській площі під час будівництва Кудрявської лазні. Його вага сягала 16 кг (4 тисячі римських монет різного розміру). Відомо, що у скарбі були срібні денарії та бронзові аси ІІ ст., які землевпорядники здали скупнику. Кілька монет із цього скарбу придбав у скупника студент Київського університету
М. Пантелеєв. Його донька подарувала професору Василю Ляскоронському єдину монету, що зберігалася у неї, — срібний денарій Адріана. На аверсі монети було зображено голову імператора у лавровому вінку, навколо напис — IMP. CAESAR TRAIAN HADRIANUS. На реверсі — богиня перемоги Вікторія, яка сидить поруч зі статуєю Ніки з вінком у правій руці, а лівою спирається на спис. Доля цього величезного скарбу, як і денарія Адріана, подарованого В. Ляскоронському, нині невідома.

       476 року у зв’язку зі знищенням Західної Римської імперії, надходження римських монет на українські землі припинено. Контакти із Східною Римською імперією (далі — Візантія) та Сходом ще не були налагоджені, про що свідчить практична відсутність скарбів із монетами VI­VIІ ст. Загалом, у цей час в місцевій торгівлі переважав натуральний обмін, а міжнародна торгівля була порушена Великим переселенням народів. З 70-80-­х рр. VIІІ ст. арабські дирхеми починають займати панівне становище в грошовому обігу та торгових операціях жителів Київщини. За різними джерелами відомі 26 скарбів з цими монетами, виявлені в м. Києві. На Русі дирхеми також називалися «кунами» (куфічні монети). Термін «куна» в Київській Русі мав значення «срібна монета», а назва походила від тих часів, коли хутра куниць та інших хутрових звірів були товаром і грошима одночасно. Виходячи із нумізматичних знахідок, найбільший приплив арабських монет на київські землі припадає на ІХ — середину Х ст.
Саме цим періодом датується скарб з 2380 куфічних монет, знайдений 1706 (1707) р. під час будівництва Печерської фортеці та землевпорядних робіт на її території. Більшість монет із цього скарбу були передані гетьману Івану Мазепі, який відправив їх російському царю Петру І. Саме ці монети, знайдені робітниками, що проводили землевпорядкувальні роботи на території майбутньої Печерської фортеці у м. Києві, стали основою нумізматичного кабінету азіатського музею Імператорської академії наук у м. Санкт­Петербург. 

       Під час проведення землевпорядних робіт у Києві у ХІХ ст. у скарбах знаходили також поодинокі візантійські монети. Незважаючи на активні торгівельні та культурні зв’язки Русі з Візантією у Х ст., відомі з «Повісті минулих літ» та матеріальних джерел, у м. Києві практично відсутні знахідки скарбів з візантійськими монетами. Така тенденція була пов’язана із забороною Візантійським законодавством («Книга Епарха») вивозу золота та срібла за межі імперії. Єдине виключення — скарб з 9­-ти мідних монет часів правління візантійського імператора Іоанна І Цимісхія (925-­976), що було виявлено на Подолі під час будівельних робіт неподалік маєтку Іванішева. 

       Скарби виявлені у м. Києві під час проведення землевпорядних робіт доводять, що поряд з використанням жителями міста іноземних грошей — римських, візантійських, арабських, у Києві під час князювання Володимира Великого (980­-1015) розпочато карбування власних монет — златників та срібляників. За зразок правили візантійські монети. Так, златники були подібні до візантійських солідів, а срібляники нагадували візантійські міліарісії. Найбільший скарб зі срібляниками князя Володимира — 120 (за іншими відомостями — 200) монет було виявлено 1876 (за іншими відомостями — 1877 р.) під час земляних робіт у садибі міщанина Кушнєрова на Вознесенському узвозі. Вони були загорнуті у вишитий рушник та знаходилися на глибині близько 2-­х аршин. Землевпорядники, не розуміючи унікальності своєї знахідки, розпродали скарб частинами на Сінному ринку. Саме там 1878 року почесний громадянин м. Києва купець Свиридов придбав 17 монет з цього скарбу та передав їх нумізматам. Граф І.І. Толстой репрезентував срібляники у своїй книзі, яку назвав нумізматичною заміткою. Ці монети відносилися до так званого київського типу: на аверсі було зображено князя Володимира, а на реверсі — Спасителя. Нині відомо, що 14 монет з цього скарбу знаходяться в Ермітажі (Російська Федерація), 8 — у Національному музеї історії України (м. Київ), 5 — у зібранні Державного історичного музею Новгорода (Російська Федерація), у колекції Ф. Грірсона (Великобританія) — 1. Кіль­кість давньоруських златників і срібляників в скарбах нечисленна. Всього в Києві знайдено 2 скарби із златниками та 7 зі срібляниками. Це свідчить про те, що повністю замінити в обігу іноземні монети (римські, візантійські, арабські, а з ХІ ст. — західноєвропейські) вони не могли, карбування їх було епізодичним. Однак їх випуск став своєрідним засобом утвердження суверенітету Київської Русі. Виготовлені на високому художньому рівні, зі слов’янськими написами, родовим знаком Рюриковичів, портретом князя Володимира, вони є неперевершеними зразками вітчизняної культури і символами прадавності української державності. 

       Отже, скарби, виявлені у м. Києві у ХІХ ст. під час землевпорядних та будівельних робіт доводять, що у І тисячолітті на київських землях в грошовому обміні поряд з натуральними продуктами використовували як монети іноземного походження — римські та арабські, рідше візантійські, а з Х ст. — златники та срібляники руських князів. На жаль, відомості про більшість з цих монет, знайдених у м. Києві, залишилися лише в архівних документах та працях істориків того часу. Встановити сучасне їх місце знаходження майже неможливо. Це пов’язано з втратою більшості монет з цих скарбів завдяки нерозумінню більшістю робітників­-землевпорядників значення своїх знахідок, а також складу дореволюційних та довоєнних колекцій, їх описів під час бурхливих подій ХХ ст. Лише незначна кількість стародавніх монет нині зберігається у музеях м. Києва.