Віталій АНДРІЄНКО 

«ФУНКЦІЇ ҐРУНТУ В БІОСФЕРІ І СУСПІЛЬСТВІ
НІХТО Й НІЩО НЕ ЗАМІНЯТЬ»

Розмова з провідним ґрунтознавцем
Державного підприємства
«Київський науково-­дослідний та
проектний інститут землеустрою»,
кандидатом сільськогосподарських наук
Віталієм АНДРІЄНКОМ

— Віталію Олександровичу, для почину — можливо, й надто загальне, але для мене важливе світоглядне запитання. Ми, хочеться сподіватися, уже при порозі об'єднаного Європейського дому. І на шляху до постіндустріального суспільства. Отож, прямуючи туди, у глобалізований динамічний світ, де відбуваються цивілізаційні трансформації, — чи не наражаємося на небезпеку стати у тому омріяному домі безнадійними ізгоями? Зокрема, і з нашим багажем традицій — через те, що так сакралізуємо рідну землю: «годувальницю», «всеплодющую матір», яка «так люба ти мені». Адже факт: за нинішніх технологічних, генетичних див уже й на червоних аравійських пісках вирощують картоплю. То, може, й справді, чіпляючись за земельку, самі себе стримуємо у тому цивілізаційному поступі?

       — Знаєте, згадую кінець 60-­х років. Я молодий, сиджу на вченій раді факультету агрохімії і ґрунтознавства тодішньої столичної Сільгоспакадемії, а нині Національного університету біоресурсів і природокористування. Говорили про гідропоніку, яка тоді інтенсивно розвивалася. І от з вуст одного з професорів кафедри агрохімії чую: «Та тепер, за такої прогресивної технології, може, вже й ґрунтів не треба».

       То був період, два-­три десятиліття, коли з 1965 року почали запроваджувати суцільну «агрохімізацію», коли пішли потоком міндобрива. Багато вчених мужів, не кажучи про мужів при владі, співали тоді славу мінеральній поживі: вона, мовляв, спасе сільське господарство. Ба більше — і родючий чорнозем замінить. Я тоді навіть виступив у багатотиражці з роздумом «Обережно: мінеральні добрива!» Пояснював: Гулівер більше ніж може не з'їсть, навіть якщо перед ним щедро накрити стіл. Так само і ґрунт: більше не візьме, аніж потрібно, щоб забезпечити поживою те, що з нього в даний час виростає.

       Ґрунт має свої функції. І не тільки у тому сенсі, що на ньому можна щось виростити. Навіть у такий спосіб, як ту картоплю на аравійських пісках. Ця технологія, до речі, близька до тієї ж таки гідропоніки. Але ж картопля ця — геть не тої якості. Її аж ніяк не порівняти з вирощеною на багатих ґрунтах. Чому наша рослинна продукція найсмачніша? Чому іноземці не нахваляться нашими яблуками, кавунами, чому залюбки везуть додому нашу «хатню» цибулю? Функції ґрунту в біосфері і суспільстві ніхто й ніщо не замінять. І чим ближче ґрунт до його природного здоров'я, тим краще.

       Свого часу мені не до душі була теорія наших ґрунтознавців про «культурне ґрунтоутворення на чорноземах агроценозів». Я її не сприймав. Бо не можемо ми своїм втручанням у «життя» чорнозему його покращити. Яка ж це «культура»? Навпаки, за півтора століття такого «окультурювання» чорноземів Лісостепу і Степу України вони втратили величезні запаси гумусу: хто пише 30, а хто й 40 відсотків, якщо порівнювати з їхніми цілинними аналогами.

— До слова, в «Українському радянському енциклопедичному словникові» тридцятилітньої давнини, у статті про чорнозем, автори, відзначаючи у ньому високий вміст гумусу — до 14 відсотків, зазначають: під цим унікальним природним багатством — близько 44 відсотків території України. Чи змінилася відтоді ця картина?

       — Маленька ремарка: Василь Докучаєв у 80­-х роках ХІХ століття знаходив у чорноземах типових Правобережного Лісостепу до 12 % гумусу. Щодо площі поширення чорноземів картина не змінилася. Якщо, звісно ж, вважати Крим і деякі райони Донеччини та Луганщини тимчасово окупованими загарбником. А щодо якості ґрунтів — зміни відчутні. І, ясна річ, негативні. Найбільша біда — виснаження ґрунтів, передусім, через значне зменшення внесення органіки. Бо де ж її взяти, якщо тваринництво невпинно занепадає? Тільки за один рік, з квітня 2015-­го по квітень 2016 року, поголів'я ВРХ в Україні зменшилося на 3,2 відсотка — до 4,2 млн голів. Маємо 2,2 млн ко­рів, майже на 4 відсотки менше, ніж було на 1 квітня минулого року. Та після страшної війни, у 1945 році ми мали більше корів!

       А тепер їжджу на дачу і щоразу бачу як жителі тамтешніх сіл везуть додому молоко з Києва.

— Виходить, наш всесвітньо відомий чорнозем приречений?

       — Якщо ситуація не поміняється, то так. Трансформація йде. І найбільше страждають опідзолені чорноземи. Ті, які свого часу утворилися як чорноземи, але потім зазнали впливу лісової рослинності. Це нині заліснення держави десь у межах 17 відсотків, а колись, тисячоліття тому, під лісами було 40 відсотків нинішньої України. На частині території Придніпровської височини (південь Київщини, Черкащина, Вінниччина), загалом Поділля — саме сірі опідзолені ґрунти.

       Загалом чорноземи і найбільше страждають. Якщо порівняти їх сучасні властивості з так званим типовим чорноземом, з тим стандартом-­еталоном, куб якого зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Парижі, до слова, взятим колись у нинішній Кропивницькій області.

— В чому проявляється ота лиховісна трансформація?

       — Найперше, відбуваються якісні зміни гумусу. Зменшується кількість гумінових кислот, пов'язаних з кальцієм. Це найголовніше. Відчувається дефіцит кальцію. А без нього поживні речовини вимиваються, руйнується структурний стан ґрунту. Не вносите органіки — відбувається звичайна деструкція, як будь­якої органічної речовини. У циклічних природних процесах відновлення зруйноване, зазвичай, компенсується надходженням свіжої органіки. А тут цього немає. Ґрунти втрачають: науковці б'ють на сполох — немає детриту. А детрит — це така передгумусова фракція, такий собі органічний напівфабрикат, що з часом готовий стати гумусом ґрунту. Детрит, для прикладу, завжди є в цілинних ґрунтах. А в наших сільськогосподарських він зник: нема відповідного щорічного надходження достатньої кількості органіки.

— Чи можна це компенсувати хімічною поживою?

       — Ні. Десь у шістдесятих-­сімдесятих роках минулого століття для покращення агрофізичних властивостей ґрунтів була спроба вносити штучні синтетичні смоли. Була така мода, проте всі пересвідчилися: гумусові речовини нічим не замінити. Жодна лабораторія світу не синтезувала молекулу гумусової кислоти та й навряд чи синтезує, бо це надскладний і багатофакторний природний процес.

— На моїй журналістській пам'яті — цілі історії, як тодішня компартійна влада нещадно била керівників колгоспів і радгоспів, прибічників Федора Моргуна, за безплужний обробіток землі. Тепер на прикладі славетного новатора сільськогосподарського виробництва Семена Антонця і його приватного підприємства «Агроекологія», де сільгоспугіддя ось уже понад 40 років не бачать ані плуга, ні хімії і за продуктивністю не поступаються індустріально обробленим нивам, — переконуємося, що «безвідвалка» має великий сенс. Золоте агротехнічне правило Антонця: органіка плюс сидерати — те, що цілковито наситить землю здоровою родючою потугою. Як Ви ставитеся до цієї технологічної заповіді.

       — Це, безумовно, один із шляхів збереження ґрунтів. Хоча… Ми до кінця не освоїли можливості тієї ж таки оранки. Якщо взяти за технологічну дисципліну господарювання при звичайній оранці: що робити і що давати, щоб отримати високий врожай. Ми ж добре пам'ятаємо ті часи, коли середня врожайність зернових була по республіці на рівні 29 центнерів з гектара. Хіба могли ми тоді про щось сперечатися з тими країнами, які вже отримували на дерново­підзолистих ґрунтах півночі Європи по 50 центнерів пшениці з гектара? А ми — 29. Так само і з «безвідвалкою». Ідея прекрасна, вона має вітчизняний пріоритет (першопрохідник — український агроном Іван Овсінський, в свій час був принижений і забутий). Покійний професор Микола Кіндратович Шикула у 70­х роках привіз з Америки сучасну технологію застосування безполицевого обробітку ґрунту і тоді вони вдвох з Федором Трохимовичем Моргуном намагалися її поширити на наших нивах. Але ж не може бути лише плоскоріз одним­єдиним аргументом. Потрібен цілий комплекс спеціальної техніки та оснащення. Тобто якщо вже братися за цю технологію, то запроваджувати увесь технологічний ланцюг, у повному обсязі. А коли було так, що зорали, але нічого полю не дали… І в Європі, і в США та Канаді давно так: скосили, зерно забрали, а все інше залишили на полі. Науковці­аграрії встановили поняття дискретності: якщо ми маємо вводити на ґрунтах якийсь прийом, особливо, коли він пов'язаний з обробітком, то той прийом спрацьовує десь на 7­-й-­8-­й рік. Тільки тоді з'являються ті необхідні зміни, які можемо констатувати не як тенденції, а як вияв закономірності. Багаторічні результати агропідприємства Семена Антонця якраз це і посвідчують. Звісно, для такої технології треба мати відповідне стадо ВРХ. Раніше, в часи колгоспів і радгоспів вносилося органіки десь 10 тонн на гектар сівозмінної площі. А для бездефіцитного балансу гумусу, скажімо, в лісостеповій зоні потрібно було вносити 12­14 тонн. А що нині? Органіки практично немає, і на додачу ми ж вирощуємо ті культури, які вміють брати більше з ґрунту, це сорти інтенсивного типу.

— А сидерати змогли б стати панацеєю в нинішніх умовах дефіциту органіки?

       — Панацеєю, очевидно, ні, але позитивним фактором — безумовно. Принаймні, на відсотків 20­30 могли б погасити цей дефіцит органіки за рахунок біомаси сидератів. До речі, з однієї тонни внесеного до ґрунту гною надходить близько 50 кілограмів новоутвореного гумусу. Проста арифметика: втративши 1 відсоток гумусу, з гектара орного шару ґрунту 0­20 сантиметрів зникає 24 тонн гумусу. Щоб відтворити цю кількість, потрібно впродовж, скажімо, 10 років, внести 480 тонн органічних добрив. При тому, що запас гумусу в метровому шарі чорнозему — 400 тонн і більше. Отака економіка природи. Втрачаємо швидко, а відновлювати дуже важко.

— Сьогоднішні нові промислові форми господарювання на селі, чи здатні вони зберегти чорнозем?

       — При тому наборі культур, який вони практикують для індустріального вирощування і якими виправдовують «диктат ринку», це дуже важко. А простіше кажучи — такі агропромислові формування на це не здатні: там немає великої турботи про землю, там є бажання підвищити віддачу чорнозему за рахунок його потенційної родючості.

— А як же тоді новітні технології точкового внесення мінеральної поживи — за дефіцитом певного елементу і до квадратного сантиметра, — яким не нахваляться наші прогресивні агрохолдинги?

       — Все це підпорядковано кінцевому результату — отримати вищий врожай та прибуток. Це данина сучасним інтенсивним технологіям.

— Знову про «Агроекологію» і Семена Свиридоновича Антонця. 5 тисяч гектарів родючої землі, яка довгі десятиліття знала лише органічне землеробство, нині під загрозою: земля розпайована, знайшлися ділки, готові платити за наділи грубі гроші, аби в такий спосіб «розпарцелювати», знищити ці унікальні поля. За великим рахунком, таке неоціненне господарство з живою повносилою землею мало б отримати спеціальний державний охоронний статус.

       — Цілком погоджуюся, це треба зробити національним надбанням. За останні десятиріччя вже надто далеко зайшли у руйнації того, що напрацьовувалося тяжким потом не одного покоління. Руйнування храмів, руйнування колективних господарств — це все однотипне варварство.

        Яка б країна дозволила собі отак нищити багатий господарський потенціал, сформовану систему — бездумно, безголово, навіть не пробуючи розумно реформувати, адаптувати їх до нових умов? Ще свіже на пам'яті як по цеглинах і по шиферинах розтягували тваринницькі комплекси, сховища, майстерні. Чи стали люди краще жити на цьому придбанні? Та ні! А приміщення, які могли б нині послужити сільським громадам, дати роботу і заробіток, взялися прахом. Безповоротно. Сьогодні коли бачу в селі збережені ферми, відверто тішуся: значить, люди там при тямі, мали розум це не понищити. Отам є реальна перспектива економічного відродження.

— Розпаювання землі, на Вашу думку, — теж із розряду фатальних помилок?

       — Безумовно. Повертатися у столипінські часи? Вибачте, ну треба ж думати! Оця парцеляція нічого не дала, тільки купу проблем. Тепер маємо спірні полезахисні смуги, не кажучи вже про внутрішні польові дороги, які крають масив на клапті. Та це ж не десь у Фінляндії чи Швеції, з їхньою дрібноконтурністю полів. Наші польові гони бувають і на кілометр, а зазвичай — на кількасот метрів. І для кого ті потужні сільськогосподарські машини, які оце виставляють на наших агроекспозиціях? Для отих пайових клаптиків?

— То, може, це відбувається за відомою формулою «вождя світового пролетаріату»: «Щоб об'єднатися, нам потрібно розмежуватися»? Сьогоднішній варіант отакого єднання — наші агрогіганти, вертикально інтегровані структури. Чи ефективне таке структурування з точки зору історичних традицій, суспільних відносин, зрештою — економіки?

       — Як на мене, все це робиться надто дорогою ціною. І не завжди з адекватним розумінням неминучих наслідків. Запам'яталося сказане колись відомим радянським композитором Тихоном Хрєнніковим. У дні його 80-­ліття, а це був 1993 рік, журналістка запитала: «Тихоне Миколайовичу, а яке, на Вашу думку, тепер знамення часу?» — «Дилетантизм», — відповів митець. Коли це було сказано — а відтоді мало що змінилося: ота біда процвітає і на наших теренах скрізь і всюди.

— По-­щирості, цей діагноз якось не в'яжеться з діяльністю «аграрних баронів», з їхніми агропідприємствами, де надурожаї і надприбутки?

        — З одного боку це так, хоча скільки їх, тих «баронів»? Не дуже рясно. А з іншого боку — коли українське село хиріє, знелюднюється, гине, то ці персональні надприбутки одинаків у мене та й у сотень тисяч таких як я, певен, не викликають ейфорії. Якби всі оті обранці долі платили відповідні прогресивні податки, а не крихти, які сплачують на сміх нині… Бо воно ж, це небувале збагачення вибраних, не спрямоване ні на розвиток України, ні на її зміцнення. На процвітання офшорів — безумовно, але людям від того і на копійку не додасться.

— Діяльність таких «господарів нив», мисливців за надприбутками, може викликати суспільний спротив?

       — Цілком. Попри теперішні загравання з людьми, поставленими у безвихідь, коли спершу давали за пай півтора відсотка від нормативно­-грошової оцінки землі, а вже пропонують 5, 6, 7, а то й 10 відсотків. Бо ідея лишилася та сама: забрати, «висмоктати» з ґрунту все що можна, а далі — хоч трава не рости. Переконаний: у цих монстрів нема майбутнього. Я за таку форму господарської організації, яка кликала б працездатних, трудящих людей у село, а не розганяла села. За якої б на селі стабільно працювали усі соціальні заклади, а люди відчували б повсякденну шану і турботу. А коли нема стабільності, тоді є масова втеча, міграція, безнадія. Не від хорошого життя.

— То, може, досить «гратися в мораторій», а простіше, як кажуть у моїх краях, «грати вар'ята» з цими одуреними, доведеними до виживання людьми? Може, таки слід запровадити прозорий ринок сільськогосподарських земель, щоб не позбавляти пайовика­власника шукати тіньових лазівок збути свою власність нелегально і за хто скільки дасть? Може, ті хто купить землю, ставитимуться до неї по­іншому — не як до тимчасового трофею, а як до рідної чи то пак родової власності, яку успадкують діти­онуки.

       — Колись, у часи перебудови, з'явилося російське слово «временщики». Себто, тимчасовці. Оця тимчасовість розквітла у нас буйним квітом. У цивілізованих країнах землю купують люди, які мають на це право, засвідчене відповідною освітою, практичною діяльністю. А що коїться у нашому аграрному секторі? Сьогодні ти монстр, поглинаєш менші господарства, а завтра тебе ковтнув ще більший хижак. На поглинанні підприємств творять бізнес, як колись у часи «дикого Заходу». Погоджуюся, нинішня невизначеність, усі ці півкроки, півзаходи, маніпулювання довгостроковою орендою землі грають на руку «землехапам».

       Читаю наше законодавство, наш Земельний кодекс: як же ж усе гарно виписано! І про турботу за землю. Слово є, є закон, а де дія? У нас досі немає нової класифікації ґрунтів. Усі країни­сусіди зробили це, а ми… Ми дотепер користуємося радянською, зразка 1977 року. Зробленою фактично на матеріалах ґрунтових обстежень 1957­1961 років. Ось цей робочий «Номенклатурний список агровиробничих груп ґрунтів Української РСР» 1976 року. Методика, яка нині нас обеззброює при виготовленні землевпорядної документації, що містить інформацію про ґрунти. Вона безнадійно відстала від європейського та й від сучасного російського аналогів. Тут практично відсутня діагностика і номенклатура визначення ґрунтів у містах. Ясна річ, класифікація ґрунтів — це багаторічна клопітна робота, яку не можна виконати самотужки. Це колективна праця. В Росії над новою класифікацією працювали років 20, зате нині мають повноцінний зведений сучасний документ. У нас над цим теж працюють, але не скоординовано, не узгоджено — всяк по­своєму. Нема ініціатора. Ми маємо справу також із застарілим «Польовим визначником ґрунтів», ще зразка 1981 року. Схоже, це нині нікого не хвилює, окрім, звісно, тих, кому ці документи вкрай потрібні для роботи. Враження, що ніхто сьогодні не збирається досліджувати ґрунти. А щоб створити сучасну національну класифікацію ґрунтів, треба мати великий польовий досвід. Таке не витвориш «без відриву від кабінету».

       Ми, також на сором, не маємо жодного музею ґрунтів. Є тільки колекції, на кафедрах вишів Києва, Одеси, Харкова. У нашому столичному Національному науково­природничому музеї НАН України стоїть лише декілька ґрунтових монолітів. А в голландському місті Вагенінгені, в тамтешньому музеї світових ґрунтів — їх понад 1100, із 75 країн світу. Та ж таки Росія має в Московському університеті прекрасний музей землезнавства, ще один — у Тімірязівській академії, створений ще за часів Вільямса. І, звісно ж, Центральний музей ґрунтознавства у Санкт­-Петербурзі.

       Нас, українців, заколисали. Батьків наших, дідів обманювали ілюзією «світлого майбутнього», а нині вже й ілюзії нема. Так, ми все ще віримо, бодай у те, що завтрашній ранок буде кращим. Проте суспільство лише цими сподіваннями живитися не може. Принаймні, довго. Періоди пригнічення не можуть тривати віки. Хоча й лінійної залежності, щоб від зробленого одразу ставало краще, теж не буває. Розвиток — це завжди крива, експонента. А для нас — то й поготів: часто­густо за підйомами — падіння, і то глибше від точки сходження. Як кажуть дотепники, сягнули дна, а там і знизу нам ще хтось постукав. Оце, відверто кажучи, найбільше тривожить.

Розмову вів
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ