ПОРУШЕНЬ НЕМАЄ, ОДНАК ВИННА

       Коли у Києві лише починав вирувати Майдан, Максим Кравченко подався туди — захищати ідеали революції Гідності. Коли ж на вкраїнську землю ступив чобіт російського окупанта, молодий чоловік без вагань вступив у добровольчий батальйон і вирушив на передову. Воює там досі, вже як контрактник ЗСУ.

       Тим часом вдома, в Залізцях Зборівського району, частину його подвір’я, яке використовувалося як спільний заїзд, прихопив новий власник сусіднього обійстя — Зиновій Максимів. Затіяв будівництво гаража, бо, бачте, родинна хата Кравченків і так пусткою стоїть — батьки повмирали, син Максим відколи на війні, його сестра Тетяна (у заміжжі — Лавриненко) проживає у Києві. Хоча вони оформили право власності на будинок, подали документи на приватизацію земельної ділянки, однак оформлення затягнула тернопільська приватна фірма «Матек».

       Виник конфлікт. Наприкінці вересня 2014­го голова Зборівської райдержадміністрації Ігор Яворський повідомив Тетяні Лавриненко, що питання вивчала комісія, до складу якої входили юрист, архітектор, землевпорядник. І констатував: «Будівництво є самовільним». Максиміву було рекомендовано «відновити межі земельної ділянки в натурі й закріпити їх межовими знаками згідно з державним актом на земельну ділянку, замовити топографічну зйомку з метою доведення відсутності захвату прибудинкової території сусіда, уточнити розміри ділянки, на якій проводиться будівництво гаража та проїзд до нього».

       Тодішній начальник колишнього відділу Держземагентства у Зборівському районі Оксана Пригара аргументовано відмовила забудовникові в державній реєстрації ділянки, адже технічна документація розроблена з порушенням Інструкції — без погодження із сусідніми землекористувачами. Порадила призупинити розробку землевпорядної документації до повернення Максима Кравченка з АТО. Максимів начебто спершу пристав на це.

       Однак «формальність» залагодив Залозецький селищний голова Любомир Фесик — погодив межі замість Тетяни Лавриненко і Максима Кравченка. А Зиновій Масимів почав засипати різні інстанції скаргами на цілком законні дії Оксани Пригари. Згодом прилучився і голова Зборівської РДА Ігор Яворський, який, нагадаємо, визнав забудову «самовільною».

       Той «наступ» у часі співпав зі структурними змінами у земельному відомстві країни. У 2015 році Оксана Пригара успішно здала іспит, пройшла співбесіду й знову була рекомендована на керівну посаду — начальника відділу Держгеокадастру в Зборівському районі. Її призначення погодила Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру. Залишалося ще отримати «добро» від районної та обласної держадміністрацій.

       І тут очільник району подав сигнал у столицю: є скарги на «незаконні, корупційні дії Пригари О. Й.», навіть порушено кримінальне провадження. Отож, «враховуючи думку громади району, розслідування кримінальних проваджень і перевірок за фактами скоєних правопорушень, районна державна адміністрація не може погодити кандидатуру Пригари Оксани Йосипівни для призначення на посаду начальника відділу Держгеокадастру в Зборівському районі». Тому попросив скасувати результати конкурсної комісії (колеги, з якими я спілкувався, високо цінують фахові знання і організаторський хист О. Пригари).

       Що залишалося робити жінці, обліпленій таким «щедрим» компроматом? Якби почувала за собою провину, можливо, змирилася б і мовчки попрощалася з роботою, якій віддала більше двох десятків років. Хоча за той період не мала жодного дисциплінарного стягнення, лише подяки.

       Якби намагалася будь­що залишитися на посаді, то, либонь, всіляко б піддобрялася до начальства, яке чомусь не бажало бачити її у «своїй команді».

       Вона ж вибрала складніший, зате чесний шлях — відкрито відстояти свою невинуватість і правоту в суді. Причому з фактами на руках. А вони такі: Тернопільська місцева прокуратура та СБУ офіційно спростувала «сигнали» із РДА про начебто «незаконні, корупційні дії» Оксани Йосипівни. Єдине провадження, відкрите за заявою Залозецького селищного голови Л. Фесика (того, котрий самовільно погодив межі земельної ділянки замість воїна АТО і його сестри), слідчий закрив «за відсутністю в діях О. Й. Пригари складу кримінального порушення».

       Отже, наприкінці вересня минулого року Тернопільський окружний адміністративний суд постановив: відмова Зборівської районної та обласної державних адміністрацій погодити призначення О. Й. Пригари на посаду начальника відділу Держгеокадастру в Зборівському районі «безпідставна, протиправна та невмотивована». А пропозицію Держгеокадастру від 11. 08.2015 року про її призначення визнав чинною.

       І все ж очолити землевпорядну службу району жінці не довірили. Утім, не цього, каже, добивалася у суді, лише прагнула довести власну правоту. Тож продовжує фахово виконувати свою роботу на посаді в. о. заступника начальника Відділу Держгеокадастру в Зборівському районі.

       — Тут завжди надають нам обґрунтовані та оперативні відповіді, консультації, — розповідає голова Зборівського підрозділу громадської організації «Спілка бійців та волонтерів АТО «Сила України» Наталія Назаревич. — У районі для учасників антитерористичної операції уже зарезервовано понад 600 гектарів земель — найбільше в області, в приватну власність бійців передано найбільшу кількість земельних ділянок. І в цьому велика особиста заслуга Оксани Пригари, адже нерідко ті наділи доводиться майже «відвойовувати» в окремих керівників місцевих рад. Саме тому дехто її намагався звинуватити у (вдумайтесь!) «лобіюванні» інтересів вояків, навіть закидали «недержавницьку» позицію, бо захищали чиїсь шкурні інтереси.

       Річ у тім, що учасникам АТО відділ Держгеокадастру в Зборівському районі пропонує земельні ділянки не заради формального звіту, а вишукує кращі, де було б зручно зводити житло, плекати сади чи вести особисте селянське господарство. Скажімо, торік робоча група, в якій був представник РДА, під час об’їзду земель державної власності сільгосппризначення на території Озернянської сільської ради виявила 400 га, які підійшли б атовцям, у тому числі понад 100 га, що використовувалися без правовстановлюючих документів.

       — Однак голова села не погоджує жодної документації, тож воїни мусять добиватися реалізації свого права на землю через суд, — каже Оксана Пригара. — Не краще і в Зборові. Спершу міська рада мотивувала відмову відсутністю ділянок під забудову. Ми допомогли їх знайти — аж п’ять! Та, бачу, не всі роздаються за призначенням — захисникам України. А в мене виникли проблеми… Зокрема, за те, що «сприяла виготовленню державних актів на спірні земельні ділянки», тобто для воїнів АТО, мене виключили з членів міськвиконкому.

       — У міській раді знову прибіднюються, що для атовців немає вільної землі, водночас отримують її інші, наприклад, дружина мера, — показує рішення сесії громадська активістка Наталія Назаревич. — На зауваження не звертають уваги, кажуть, немає такого закону, щоб виділяти землю (хоча й зарезервовану) лише воїнам. Як результат, півтора року чекає її мешканець Зборова, який воював на першій лінії оборони в АТО. Подібних прикладів можу навести немало. Власне, через те й ополчилася місцева влада проти Оксани Пригари, яка рішуче стала на захист захисників держави.

       На щастя, у більшості громад, особливо в малих селах району, не на словах, а на ділі переймаються проблемами атовців. Узяти б для прикладу Млинівці — поки хлопці ще воювали, вдома на кожного вже чекали по 2 гектари землі. Про це заздалегідь потурбувався сільський голова Василь Пихальський за сприяння землевпорядної служби району. Дбають про воїнів­земляків у Кобзарівській, Кальнянській та інших сільських радах. І цим подають добрий приклад односельцям, аби, як в Озерній, не кидали у спини людям, котрі пройшли через пекло війни, мов грудяки: «Ми там корови пасли, а вони хочуть нашу землю забрати!»

       Дуже гірко вислуховувати це тим, хто не один місяць провів під обстрілами в окопах, не раз прощався із загиблими бойовими побратимами. А як боляче було матері «200­го», коли із заявою на виділення землі (мала таке право, втративши сина) поткнулася до однієї з сільрад і почула цинічне запитання: «А навіщо то тобі?»

       Мабуть, надто близько бере все це до серця Оксана Пригара. Чи не тому не підійшла «команді»?