Святослав БАЛЮК

«МИ ПОВИННІ ЗАЛИШИТИ НАЩАДКАМ РОДЮЧИЙ ҐРУНТ, А НЕ ПУСТЕЛЮ» 

Збереження ґрунтів і охорона їх родючості — тема не надто популярна за роки проведення земельної реформи. І питання: яким ми залишимо наступним поколінням основне наше національне багатство — землю? — поки залишається відкритим.

РОЗВІЮВАННЯ МІФІВ

Під час парламентських слухань «Регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення: пошук української моделі», що відбулися наприкінці минулого року у Верховній Раді, директор Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії
імені О.Н. Соколовського» академік НААН Святослав БАЛЮК наголосив:

       — Я як ґрунтознавець хочу — розвіяти два міфи, які часто у нас на різних рівнях повторюються. Перший — площі чорноземів в Україні становлять 20­30 відсотків світових запасів. За даними обстеження ґрунтів (1957­61 рр.), це 26 мільйонів гектарів, а у світі 320 мільйонів, тобто не 20 відсотків, не 30, а 8­9. Ось перший міф. І другий — це про винятково високу родючість наших чорноземів. Вітчизняні чорноземи, на жаль, поступово стають ґрунтами із середнім рівнем родючості. Досить сказати, що за 130 років після Докучаєва вони втратили майже 20­30 відсотків гумусу. Сьогодні в наших ґрунтах вміст живильних елементів удвічі нижчий, ніж у ґрунтах Західної Європи, де ера хімізації землеробства триває вже 150 років. І якщо до цього додати ще й різні види деградації, а ми вважаємо, що в Україні приблизно до 15 мільйонів гектарів деградованих ґрунтів, то маємо приблизно 20 мільярдів гривень на рік втрат лише через зниження врожайності й погіршення якості сільськогосподарської продукції, не враховуючи еколого­економічних втрат. При цьому важливо відмітити, що інтенсифікація деградаційних процесів збіглася із земельною реформою, це показник її ефективності.

       Академік вніс низку конкретних пропозицій, сподіваючись на підтримку парламентаріїв:

       — Перше. Ми підготували разом з Міністерством аграрної політики проект закону «Про збереження ґрунтів і охорону їх родючості». На жаль, такий унікальний природний ресурс досі не має правового статусу, і ми дуже просимо народних депутатів підтримати цей законопроект.

       Друга пропозиція. Країна, що володіє унікальним ґрунтовим покривом, не має державної програми охорони ґрунтів. Але ж це, напевно, найактуальніша програма для України, на основі якої ми могли б розробити й регіональні, обласні та районні програми. Проект такої програми в Національній академії аграрних наук України розроблено, і ми готові його подати на розгляд. Головне — змінити споживче ставлення до ґрунтових ресурсів.

       Третє. Увесь світ заснований на моніторингу, тобто на одержанні інформації в просторі та часі. У нас досі немає єдиної системи моніторингу земель, і ми вважаємо, що моніторинг повинен зафіксувати насамперед початковий стан ґрунту.

       Наступне. Створення Державної служби охорони ґрунтів за рахунок об’єднання існуючих служб. Сполучені Штати 80 років тому її створили, і вона взяла на себе всю повноту відповідальності за стан ґрунтових ресурсів.

       І останнє. На заключному етапі земельної реформи основним її сенсом повинні стати охорона і раціональне використання ґрунтів, відтворення їх родючості. Саме це положення є своєрідною національною ідеєю, національною моделлю, тому що від стану ґрунтів залежить розв’язання продовольчої проблеми і здоров’я нації. Ми повинні залишити наступним поколінням ґрунтові ресурси в кращому, а не гіршому стані.

       Виконання цих умов є підставою для розгляду питання в майбутньому про ринок земель, — підсумував науковець свою доповідь з трибуни у сесійній залі Верховної Ради.

ТАКТИКА ПОРЯТУНКУ

Свою концепцію щодо порятунку вітчизняних земель Святослав БАЛЮК разом з академіком Національної академії аграрних наук Віталієм МЕДВЕДЄВИМ виклав у статті «Аграрна політика і земельна реформа в Україні повинні стати ґрунтозбережувальними».

       Як зазначається у доробку: «Відповідно до сучасних уявлень ґрунти, ґрунтовий покрив — це основний, незамінний і важковідновлюваний природний ресурс, компонент біосфери, який виконує численні функції: продуктивні, екологічні, соціальні.

       Згідно з Конституцією України (ст. 14) «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави».

       При проведенні земельної реформи всі прописані норми повинні бути спрямовані винятково на істотне підвищення ефективності використання земель сільгосппризначення, на передачу їх в руки ефективного власника і землекористувача з метою збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, досягнення її високої рентабельності, якості та конкурентоспроможності, охорони та раціонального використання земель.

       У більшості країн з розвинутим аграрним сектором земля перебуває у повноцінній при­ватній власності, але за цих умов держава не тільки не послаблює контроль за її раціональним використанням, а, навпаки, посилює його, бо ні за яких земельних реформувань, за будь­якої форми власності на землю, за жодних умов узагалі родючість ґрунтів не повинна втрачатися, а ґрунти деградувати. Це абсолютно неспростовна умова сталого землекористування. Ми повинні залишити нащадкам родючий ґрунт, а не пустелю.

       У більшості північно­американських і європейських країн опрацьовано і підтримуються методи раціонального землекористування, що включають:

• періодичне суцільне великомасштабне і детальне ґрунтове обстеження (в США протягом XX століття суцільне обстеження проведено чотири рази, і нині проводиться детальне обстеження, в Україні таке обстеження проведено у 1957—1961 рр.);
• систематичний моніторинг ґрунтового покриву (в США ведеться з 1972 р., в об’єднаній Європі — з кінця 1980­х років, в Україні ведеться відомчий моніторинг);
• обов’язкове субсидування аграрного сектору, бо за ринкових умов фермер не в змозі впроваджувати новітні ґрунтозбережувальні технології, ефективно господарювати і підтримувати родючість ґрунтів. Але неодмінна умова отримання фермером субсидій — відсутність будь­яких порушень агротехнологій;
• сприяння впровадженню новітніх ґрунтозбережувальних технологій.

       Завершення земельної реформи в країні невиправдано загальмовано. На жаль, за 25 років її ведення не створено передумов для її успішного завершення. Зокрема:

не завершено земельний кадастр;

• не створено ефективну державну систему контролю якості землекористування (чомусь не стають предметом обговорення і висновків ні в міністерствах, ні на місцевому рівні факти, коли, наприклад, агрохолдинги з року в рік засівають соняшником 50­60 і більше відсотків площі);
• призупинено дію програм охорони земель і підвищення родючості ґрунтів (з упровадженням децентралізації вирішення питань з родючості ґрунтів, особливо з подолання ерозії і підтримки протиерозійних споруд, статус земель може погіршитися ще більше);
• явно занижена грошова вартість земель (наприклад, у ФРН 1 га середньої за родючістю земельної ділянки коштує приблизно 25 тис. євро, тобто майже в 25 разів дорожче, ніж в Україні, у Польщі — у 10 разів. Те саме стосується і орендної плати). Через низьку ціну на землю не створюється достатній фонд грошових ресурсів на збереження її родючості;
• відсутність дешевих кредитів (підтримуючи високі банківські ставки, держава сприяє збагаченню банків, а не фермерів, і крім того, безперечно, загальмує активний обіг земель у процесі їх купівлі­продажу).

       Поясніть, чому відомий французький банк кредитує фермерів Франції під 2%, а його філіал в Україні — під 18­20%?

       Чому держава допускає таке знущання над українським фермером?

       Аграрний комплекс протягом останніх десятиліть страждає від нестачі ресурсів для ведення високотехнологічного господарювання. У той самий час всі суміжні галузі, що обслуговують сільське господарство, вибудовують своє благополуччя за рахунок селян. Держава повинна запровадити відповідні механізми, що убезпечать агросферу від відвертої, інколи прихованої, і несправедливої експлуатації.

       Отже, земельну реформу потрібно завершувати і вводити ринок земель. Але введенню повноцінної приватної власності на землю повинно передувати вирішення зазначених проблем. Цьому сприятиме «європейська ґрунтова політика», яку в Україні треба імплементувати у зв’язку з обраним країною європейським вибором. Така політика означатиме всіляке сприяння державою впровадженню ґрунтоохоронних агротехнологій і примусово­заохочувальний підхід до землекористувача. Для цього необхідна постійно діюча єдина державна служба з моніторингу та охорони ґрунтів. Тільки за таких умов ринок землі буде цивілізованим і служитиме кожній людині», — зазначають науковці у доробку «Аграрна політика і земельна реформа в Україні повинні стати ґрунтозбережувальними».

ЗВЕРНЕННЯ АКАДЕМІКІВ ПОКИ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Як йдеться далі у статті, в Україні вже понад 25 років відсутні програми з охорони земель. Звернення до Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Українського товариства ґрунтознавців і агрохіміків, що об’єднує понад 1000 фахівців, рекомендації Національної академії аграрних наук України щодо створення відповідної програми, чис­ленні статті у пресі, виступи провідних учених залишаються без відповіді.

       А стан справ між тим стрімко погіршується. Розмови про багаті, невичерпні, найкращі у світі чорноземи, які має Україна — це міф, який створили публіцисти і письменники, і підтримують лише люди, які мало розуміються на проблемах аграрної галузі. Із 30 млн гектарів ріллі третина еродована, не менше половини переущільнено, майже 5 млн га кислих, 2 млн га солонцюватих, не менше 6 млн га перезволожених, ще більше посушливих земель, більш ніж 50% орних земель мають середній і бідний поживний режим. Останніми роками «турбота» влади призвела до того, що надзвичайно цінні меліоровані угіддя (а це майже 6 млн га) фактично закинуто. На осушувальних каналах вже виросли чагарники, зрошувальне обладнання розкрадено, а землі не поливаються. Загострився фосфорний режим ґрунту через те, що фактично призупи­нено застосування цих добрив. Те саме стосується і гумусового стану ґрунтів через зниження кількості сільськогосподарських тварин і різке зменшення внесення до ґрунту гною. Між іншим, у Білорусі щорічно вносять у ґрунт у чотири рази більше мінеральних добрив (майже 280­300 кг азоту, фосфору і калію) і в 10 разів більше гною. Стан справ в Україні можна було б виправити, якби виконувався закон про плату за землю, а зібраний податок спрямовувався на підвищення родючості. На жаль, цей закон з моменту його прийняття в 1996 р. не працював жодного року, фінансові ресурси не були задіяні ні на державному, ні на обласному, ні на місцевому рівнях. А є ще гроші землевласників. Навіть у багатих США значна частина коштів на відтворення родючості витрачається безпосередньо землекористувачами. Всі агротехнічні заходи, реконструкція протиерозійних і гідротехнічних споруд здійснюється за рахунок землекористувачів.

       В Україні настав час придивитися до новітніх тенденцій у світовому землеробстві, зокрема до точного, нульового і консервативного землеробства. В остан­ні роки врожаї в Україні стійко перевищують 60 млн т зерна на рік, що становить майже 1,5 т/ людину. Однак, за різними оцінками, це далеко не межа, цей показник може сягати 2 т/людину і вище. Основні проблеми, які стримують одержання більш високих урожаїв на вітчизняних ґрунтах, це — дефіцит продуктивної вологи (особливо легкопродуктивної вологи), що зростає від північно­західних регіонів до сходу й півдня і протягом вегетації культур, помірний (а щодо доступного фосфору недостатній) запас і негативний баланс поживних елементів, а також деградаційні процеси переважно фізичного змісту як наслідок незбалансованого й неякісного землекористування.

       Родючість ґрунтів залишилася поза увагою влади всіх рівнів і самих виробничників. В Україні це питання з пріоритетних стало другорядним. Багато надій покладали на земельну реформу, але забули про те, що форма власності не є головною умовою благополуччя в агросфері. За будь­якої власності, в тому числі найпрогресивнішої і притаманної селянству приватної власності, без передової технології великий потенціал ґрунтів реалізувати не вдасться, а родючість ґрунту не збережеш. На жаль, за роки незалежності в агросфері країни стосунки між владою і рештою акторів на цій сцені не тільки не оптимізовано, а вкрай розбалансовано.

       Отже, саме час визнати пріоритетними проблеми родючості ґрунтів у роботі центральних і регіональних органів влади, місцевих рад, профільних това­риств і союзів, засобів масової інформації, обов’язковим об’єктом контролю і правової діяльності. Створити в українському суспільстві атмосферу сприяння вирішенню проблеми охорони ґрунтів, збереженню і примноженню унікального багатства, яким є землі країни для кожного її громадянина. Саме час відродити атмосферу поклоніння безмовному годувальнику — ґрунту і велику повагу до землекористувача», — впевнені академіки Святослав Балюк та Віталій Медведєв. Саме в цьому, на їхню думку, і полягає українська модель розвитку, національна ідея.